Студентське кіно зазвичай не виходить за межі навчальних закладів, а його глядачі – декілька викладачів та друзі-одногрупники. «Молодість» дає таким картинам шлях до ширшої аудиторії, яка оцінить молодих режисерів та дасть їм поштовх до майбутніх звершень. Цього року географія студентських картин простягається від Чилі до Сингапуру, а техніка виконання – від вугільної анімації до автобіографічної документалки. З документальних стрічок і розпочнімо.

«Не плакати за обіднім столом» існує десь на межі між кіно та психотерапією. Керол Нґуєн, режисерка стрічки, поговорила з власними батьками та сестрою про певні інтимні моменти їхнього життя. Після того вся родина зібралася за обіднім столом та переслуховувала індивідуальні інтерв’ю. Ефект від такого колективного досвіду виявився справді терапевтичним.

Інший спосіб подання реальності у документальній стрічці пропонує Енші Ріста  у картині «Він любить мої очі». Її підхід більш звичний для глядача. Енші показує історію однієї румунської родини, розділеної ув‘язненням батька. Сімейною пристрастю виявляються пісні й танці, які  є інтерлюдіями між побутовими епізодами.

Оскільки сучасний кінематограф тяжіє до розмивання межі між ігровим і документальним, то деякі студенти залучають граматику неігрового кіно для вигаданих історій. Головним героєм стрічки «Через дві години минуло десять хвилин» Штеффена Ґолдкампа є час. Цей фільм симулює тягучість та повторюваність часу, проведеного за ґратами (звідси і назва), своєю повільною, надміру побутовою кіномовою, яку радше зустрінеш у неігровому кіно. Кім Алламанд у «Терміналі» має за протагоніста простір автовокзалу, який фіксує з етнографічною точністю. Проте історія, яку розповідає режисер, робить цей автовокзал трансцендентним, таким, що підноситься вище за свою предметну сутність.

Деякі режисери сповідують інший підхід. Вони спеціально роблять фактуру своєї картини максимально штучною, такою, що звертає на себе увагу. Фільм «Обличчя» Адрієна Лосте виконаний у напівзабутому форматі фотофільму. Завдяки такій формі наповнення стрічки – історія про неприйняття себе та тотальну зміну власної зовнішності – набуває певної гармонічності та глибини. А Доріан Єсперс у своїй роботі «Sun Dog» навпаки, постійно рухає камерою у викривленому просторі. Його фільм не має жодного рівного кадру, а діалоги сильно нагадують театр абсурду. А враховуючи те, що стрічка розгортається полярної ночі у якомусь із замерзлих російських міст, складається гостре враження ірреальності середовища.

Інколи ж, навпаки, попри  кіномову, простір всередині фільму відчувається болісно реальним. «Адам» Шокі Ліня розказує історію маленького хлопчика Адама, який постійно перебуває в ситуації домашнього насилля. Знята з дитячої перспективи, стрічка залишає щемливе відчуття втраченого дитинства, допоки Адам не пізнає материнської турботи. «Добраніч» Ентоні Нті теж розповідає про дітей у кризовій ситуації. Дуже енергійна, жива операторська робота, яка відсилає до бразильського фільму «Місто Бога», обрамлює кримінальну історію. Іноземець з банди має знайти дітей для нічної оборудки, проте, після проведеного з ними часу, змінює своє рішення.

Загалом, цьогорічна програма активно зображує дитячий світ та говорить на дитячі теми, зокрема й взаємодії з батьками. «Еллі» Вів’єн Гартманн розповідає про технодіджейку, яка вимушена жонглювати між своєю нічною роботою та турботою про власну доньку Тоні. І стрічка ставить дуже незручне запитання: сім’я у сучасному світі - це благо чи обмеження? «Дрифт» Ханьсуня Бо теж фокусується на стосунках батьків і дітей. Але вміщується ця вічна проблема у контекст сучасного Китаю, до якого режисер ставиться вельми критично. А от сучасне китайське кіно Ханьсунь любить і цитує представників так званого «сьомого покоління китайських режисерів».

У студентському конкурсі також присутні й дві українських стрічки. «Ми більше ніколи не заблукаємо разом» Євгена Кошина та «Дім, милий дім» Анни Морозової. Перша картина бере настрій юнацької розгубленості й розвиває його в історію ексцентричної зустрічі десь на півдні країни, яка може стати чимось більшим, ніж випадковість. А фільм Анни розігрує камерний трилер, який межує із фільмом жахів, де незнайома квартира є місцем тотальної небезпеки, у той час як місто захоплюють проросійські бойовики.

Не варто забувати і про анімаційне кіно. Таких стрічок у конкурсі теж дві, й вони максимально відрізняються одна від одної. «Душенька» Барбари Рупік – це важке, тягуче, насичене глибоким значенням кіно про подорож душі у потойбічному світі. Режисерка обрала дуже рельєфний спосіб відображення незвичайної мандрівки – глина та кістки на полотні. Картина Гемін Ко «Без тіла» навпаки - дуже плаский формально фільм: він намальований вугіллям. І він не стільки намагається насичувати глядача сенсами, як передати дух дуже слемової за своїм настроєм поеми, яка стала основою для стрічки.

Ритму ламаної поезії дотримується стрічка «Малолітка» Тоне Оттілі Фредеріксен. Її жива камера та яскраві локації обрамлюють історію про те, як молода дівчина набуває емоційної зрілості. Фреде йде на квір-техно вечірку з метою повернути свою колишню. Проте початковий план не склався і Фреде прислухається до поради своєї старшої сестри.

«Південну лихоманку» Томаса Вудроффа дуже важко характеризувати. Події цієї стрічки розвиваються серед гірських пейзажів, де єдиний можливий зв’язок між людьми – це рація. І це дуже інтимна історія, де тонка грань між болем і задоволенням, зокрема й сексуальним, розмивається остаточно. Аманда живе зі своїм сином Даніелем. Коли, після неназваного нещасного випадку, Даніель разом зі своїм пораненим другом повертається додому, Аманда розуміє, що її тягне до рани.

Всі фільми студентської короткометражної програми претендують на Ґран-Прі фестивалю від спонсора "Лото-Забава"